Недавня історія

«Украї́на без Ку́чми» — кампанія протестів в Украіні в 2000—2001 рр. організована політичною опозицією, спрямована переважно на відставку президента Леоніда Кучми.
[ред.]
Передумови та початок акції

Суспільне несприйняття Леоніда Кучми (переобраного у 1999 році на другий президентський термін) почалося з оприлюднення 28 листопада 2000 року Олександром Морозом (на той момент – лідером соціалістичної фракції у парламенті) матеріалів, що компрометували Леоніда Кучму як державного діяча та свідчили на користь версії, згідно якої саме Кучма виступив замовником викрадення та вбивства 16 вересня 2000 року опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. Події, які почалися у стінах парламенту (де Мороз вперше презентував записи розмов Кучми з іншими високопосадовцями) і отримали назву «касетного скандалу», дуже швидко перемістились на вулиці Києва.
Перша акція протесту була 15 грудня 2000 року. У акції «Україна без Кучми» брали участь 24 політичні партії та громадські організації, серед них Соцпартія України, партія «Собор», Українська республіканська партія, партія «Реформи і порядок», УНА-УНСО, Українська комуністична спілка молоді, Всеукраїнська партія трудящих, і інші, як націоналістичні, так і деякі ліві партії. Учасники акції розбили наметове містечко у центрі Києва з вимогами відставки президента країни й керівників силових відомств, проведення незалежної експертизи у справі зниклого журналіста Георгія Гонгадзе (гасло «Хочемо правди»).
27 грудня акцію «Україна без Кучми» було тимчасово згорнуто — під приводом реконструкції Майдану учасників акції змусили прибрати намети та покинути площу.
14 січня 2001 року стартував другий етап УБК. Представники антикучмістської опозиції розмістили свої намети вздовж Хрещатика — від місця зведення майбутнього монументу на честь Незалежності України до Бессарабської площі. Протягом другої половини січня та усього лютого на Хрещатику та Майдані Незалежності проводились акції громадської непокори, мітинги та демонстрації з вимогами відставки Леоніда Кучми і усіх керівників силових структур.
1 березня 2001 року було брутально ліквідовано наметове містечко на Хрещатику.
[ред.]
Події 9 березня 2001 року
8 березня 2001, напередодні дня народження Тараса Шевченка та традиційного офіціозу цієї дати (покладання квітів до пам'ятника Шевченка), опозиція зробила заяву про те, що не пропустить Леоніда Кучму на територію парку.
У відповідь на це в ніч проти 9 березня Парк Шевченка щільним кільцем оточили кілька тисяч міліціянтів.
Близько восьмої ранку 9 березня до парку прибув Леонід Кучма і, поклавши квіти, залишив територію України, вирушивши у закордонне відрядження. У цей час маніфестанти безуспішно намагались прорвати ряди правоохоронців.
Між дев'ятою та десятою ранку міліція затримала декількох демонстрантів та доставила їх на вулицю Богомольця, до столичного управління МВС.
Між одинадцятою ранку та другою годиною дня в університетському парку тривав мітинг, що перейшов у похід під стіни МВС з вимогою звільнити затриманих.
Відтак приблизно з другої до третьої години дня центром Києва пройшла багатотисячна демонстрація з гаслами та транспарантами, що вимагали відставки Кучми та притягнення його до кримінальної відповідальності. О третій дня учасники акції зупинились під стінами адміністрації президента, на вулиці Банковій. Дорогу їм перекрили бійці «Беркуту», зусиллями яких (а також найнятих провокаторів) на підступах до АП були зрежисовані масові сутички.
Невідомі особи відділились від колони демонстрантів, підбігли до загорожі, почали роз`єднувати та перекидати турнікети. Міліціонери кидали у натовп димові шашки, каміння. У відповідь учасники акції спробували потіснити лави правоохоронців — міліція застосувала кийки та сльозоточивий газ. Добре екіпіровані бійці «Беркуту» переважали мітингувальників як чисельністю, так і підготовкою, однак згодом активістів «України без Кучми» звинуватять саме у завданні тілесних ушкоджень працівникам міліції. Про те, що МВС готувалась до подібного розвитку подій на Банковій, свідчила і заздалегідь розгорнута дислокація, і оперативна зйомка, яку вела міліція і яку використали слідчі для затримання опозиціонерів та пред'явлення їм обвинувачень. Сутички під адміністрацією тривали приблизно тридцять-сорок хвилин і завершились відступом демонстрантів.
Близько п'ятої години вечора у Будинку вчителя розпочався установчий з'їзд руху «За правду!» делегатами якого була в основному студентська молодь. У цей же час на вулиці Димитрова відбувалось захоплення спецназом штабу УНА-УНСО — організації, що проявила себе найбільш активно в антикучмістських виступах, несла охорону наметового містечка та брала участь в усіх акціях «України без Кучми». Всі унсовці на чолі з їхнім лідером Андрієм Шкілем були доставлені у різні райвідділки міліції. Там до пізньої ночі тривали допити, під час яких заарештованих піддавали жорстоким катуванням.
Паралельно із цим на вокзалах Києва міліція затримувала молодь, яка, на думку правоохоронців, могла мати приналежність до опозиції. Ідентифікація відбувалась за символікою УБК чи навіть українською мовою, якою спілкувались «підозрювані». Загалом у той день за гратами опинилось понад 300 осіб. Переважна більшість з них (особливо після втручання у справу Уповноваженої з прав людини Ніни Карпачової) була відпущена на свободу наступного ж дня або відбула кількаденні терміни ув'язнення з формулюванням «за нецензурну лайку у громадських місцях» абощо. Однак дев'ятнадцятеро фігурантів справи мали скласти ядро судово-політичного процесу та отримати максимально можливе покарання за — як визначила влада — «організацію масових заворушень».
29 травня 2001 року прем'єр-міністр Віктор Ющенко звільнений з посади і долучився до опозиції.
[ред.]
Судовий процес
4 червня 2001 року СБУ офіційно порушила кримінальну справу за 2-ою частиною статті 71 Кримінального кодексу України (1960 року), вважаючи кваліфікуючими ознаками злочину «спричинення великої матеріальної шкоди державі» та «заподіяння тілесних ушкоджень значній кількості працівників міліції» проти 19 учаників акції. 2 жовтня 2001 року у Старокиївському суді розпочалися слухання «справи 9 березня». Суд прийняв справу до озгляду попри численні неточності у показах свідків та неякісно складені документи.
Попри клопотання адвокатів, суддя Волік відмовився змінити підсудним міру запобіжного заходу на підписку про невиїзд. Непоступливість суддів позначилась і на закритості процесу: преса не мала можливості вільно потрапляти на перші судові засідання. Все це призвело до протестів у середовищі політв'язнів: більшість із них оголосила голодування. Згодом бодай одну з їхніх умов влада взяла до уваги: слухання справи з кінця 2001 року проходили у залі периферійного кінотеатру «Загреб», вхід до якої був дозволений і журналістам зокрема.
Голодування призвело до значного погіршення стану здоров'я кількох учасників акції. В цей час відпущений під підписку про невиїзд Микола Карпюк разом з Едуардом Коваленком та Юрієм Тимою утворили лояльне до влади керівництво УНА-УНСО.
31 березня 2002 року, знаходячись за ґратами, Андрій Шкіль виграв вибори у 121-му окрузі (Львівська область) та був обраний депутатом Верховної Ради.
25 грудня 2002 року суд під головуванням Івана Воліка та за участі суддів Федорчука і Валігури постановив вирок у «справі 9 березня». Миколу Ляховича було засуджено до 5 років ув’язнення, Карпюка – до 4,5, Мазура, Зайченка, Гальчика та Мирончика – до 4, Бойка та Горощука – до 3,5, Бурячка – до 3 років, Назара – до 2 років і 3 місяців. Решта підсудних отримала по два роки позбавлення волі, які фактично добігали кінця, адже термін ув’язнення відраховувався з моменту їхнього арешту. Карпюка було взято під варту у залі суду. Справу Андрія Шкіля було виділено в окреме провадження.

Чому я про цю подію згадав , звісно згадав не просто так , а тому що в пресі з'явилися чутки про введення надзвичайного стану та переносу виборів на травень 2010. Тому акцію "Україна без Кучми" ми вже бачили , то можемо побачити і акцію "Україна без ......".